Тань-Мань

Я дуже люблю поезію Пастернака. Вона така по-чоловічому важка, навіть груба (це  моє особисте сприйняття). В дитинстві мама придумала для мене дуже класне покарання за гріхи - я вчила напам'ять вірші. По моєму, дуже оригінально. Пізніше я "вошла во вкус" і почала вчити вірші добровільно. Книжечка Пастернака приваблювала мене своєю неочікуваністю, дорослістю. Під заголовком "Музыка" (там к-ка віршів з такою назвою) були зовсім непередбачувані для мене речі... Вірш, що нижче, я декламувала у шостому класі. І досі пам'ятаю кожне його слово. 


* * *
Музыка

Дом высился, как каланча.
По тесной лестнице угольной
Несли рояль два силача,
Как колокол на колокольню.

Они тащили вверх рояль
Над ширью городского моря,
Как с заповедями скрижаль
На каменное плоскогорье.

И вот в гостиной инструмент,
И город в свисте, шуме, гаме,
Как под водой на дне легенд,
Bнизу остался под ногами.

Жилец шестого этажа
На землю посмотрел с балкона,
Как бы ее в руках держа
И ею властвуя законно.

Вернувшись внутрь, он заиграл
Не чью-нибудь чужую пьесу,
Но собственную мысль, хорал,
Гуденье мессы, шелест леса.

Раскат импровизаций нес
Ночь, пламя, гром пожарных бочек,
Бульвар под ливнем, стук колес,
Жизнь улиц, участь одиночек.

Так ночью, при свечах, взамен
Былой наивности нехитрой,
Свой сон записывал Шопен
На черной выпилке пюпитра.

Или, опередивши мир
На поколения четыре,
По крышам городских квартир
Грозой гремел полет валькирий.

Или консерваторский зал
При адском грохоте и треске
До слез Чайковский потрясал
Судьбой Паоло и Франчески.

п.с. Згадалися слова Ліни Костенко : "При майстрах якось легше. Вони - як атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота."
;)

 

"хочеться чекати і любити тишу,
 зачинити двері,щоб ніхто не вийшов"...

здається,так...

купити б комусь подарунок зробити б когось щасливим
дивлюся собі під ноги шукаю в калюжах небо
і кожна хвилина ніби маленький шматочок глини
роби з нею що завгодно роби що завгодно з неї

розірвана амплітуда моїх підсвідомих бачень
ще вчора був холод собачий сьогодні тепло осіннє
здається що небо хворе але це нічого не значить
мені таке часто здається коли амплітуда розірвана

здається що небо сіре хоч може це зір підводить
у мене підошви сміються неначе хоч щось розуміють
якби ж попросити пробачення тоді коли губи німіють
тоді коли ще не вмієш тоді коли тільки хочеш

29.09.08

***
ще півсонця до ранку,а ми вже такі блідолиці,
ще півнеба до раю, півночі до верхніх полиць,
засинаю-не сплю,тиняюсь у всіх під ногами,
ніби справжня циганка,шукаю,куди притулитись...

ніби справжня панянка,дивлюся в люстерко приязно,
ще півнеба до сонця,а ми вже такі осяяні...
ніби янгол чекаю,що крила з-під светра вилізуть,
засинаю-не сплю,лиш вештаюсь,як неприкаяна...

а мені тут чудово..і хто ж з нас за кого платить?
кажуть,буду багата...
півночі до верхніх полиць...
я облизую губи від кави чи то  шоколаду...
ніби справжня киянка,дивлюся на світ столиця...

головне - не зробити боляче,
все нормально,іди за лінком,
головне - не сховати очі,
коли серце почне боліти,
головне - не сміятись голосно,
коли літо захоче вмерти,
все нормально,це так,скорочено,
як обрубаний хвіст комети...

п"яний водій довезе до чужого під"їзду,
небо в півп"ятої ранку знервовано-заспане,
сонні бомжі,ніби птахи,вишукають їжу,
сонце натхненно(позірно)вигулює зайчиків,

серпень сердито(лукаво)чекає продовження,
кожен,хто інший за кроєм,чекає повені,
промені(майже знущання)помітно довшають,
п"яний водій бурмоче під ніс "не поняв я..."

літо чомусь на землі не знаходить спокою,
кількісне збільшення кроків здається пасткою,
п"яний водій рахує проміння потайки,
сонце натхненно вплітає в проміння бантики,

порція неба - яка божевільна естетика!-,
ніби чиєсь прозріння - дивитись боляче,
п"яний водій(герой)хоче мужньо вмерти,
тільки ж вмирати отак за кермом - це збочення,

місто чекає месію,а може,месника,
радісна жіночка квас продає усміхнено,
сонячна дівчинка(лялька)вигулює песика,
промені пестять плечі їй ледь помітно,

світло,неначе чиєсь підсвідоме продовження,
б"є прямо в очі(більше ніяк не вміє),
п"яний водій натхненно рахує гроші,
і їде подалі,сховавши в кишені сумління...

я б здирала усі оголошення з голих стін,аби було чим бавитись,
ця моя забаганка - не менше,ніж майже потреба...
я б ходила по вулицях міста без змісту в порепаних кедах,
я б навчила себе говорити самими губами...

все так якось розбавлено потом і совістю,
все так якось засмічено трагікомічністю,
я б стояла під сонцем чи навіть під місяцем,
і сміялася б з відчаю - так,щоб ніхто не помітив...

небо дихає тихо,тут смійся-не смійся,розплачешся...
все так якось розкришено,зранено,страхом притрушено...
небо грузне у ранах,у криках,зітхає напружено,
небо знає чимало,але таїни не порушує...

все так якось посічено,дико,зникає забарвлення...
гори в Азії,війни в Грузії,війни в Грузії,
небо дихає тихо,в повітрі зростають градуси,
небо дихає мовчки,лиш зболено очі примружує.

літаки - ніби п"яні лелеки із чорними крилами,
тут кричи-не кричи,а хочеться миру і спокою,
небо майже як сторож,засинає з очима відкритими,
може,завтра хоч крапля любові знаменно воскресне із попелу...

Літо розпачливо руки ховає в кишені,
хтось на роботу спішить,а у когось істерика,
літо купує людей,як цигарки дешеві,
авто - мобілі літають,неначе метелики...

крихітна дівчинка, на перехресті загублена,
дивиться сумно,їй бо сховатись нікуди,
в дівчинки сукня кольору першого снігу,
дівчинка - справжня красуня з очима розумними.

десь на зупинці музика грає голосно,
світло червоне - ніби вогонь в кружечку,
дівчинка дивиться, ніби молитву шепче,
в дівчинки біла сукня і голі плечі,

авто - дорожні знаки якісь безпомічні,
схоже, що літо хоче чиєїсь смерті,
дівчинка дивиться, ніби молитву шепче,
дівчинка дивиться,ніби прощення просить...

відчай стискає горло,немов еспандер,
літо резинове,літо якесь пожоване,
авто - мобілі стомились і хочуть спати,
літо купує людей,як каміння коштовне...

спокій вечірній тривожно пульсує в колінах,
десь на зупинці музика грає тихо,
літо ховає руки і важко дихає,
місто нічне,здається,боїться крику,

авто - портрети пишуться авто - ручкою,
небо прокручує стрічку всього,що бачило,
літо ховає руки і просить пробачення,
небо завбачливо плаче на повні груди...

крихітна дівчинка,на перехресті загублена,
мовчки кусає губи від вітру гумові...

Погляди скріняться,погдяди скріняться,
скинь посилання,будь ласка, на дотики,
небо вдягнуло червоні колготи,це,
певно,впливає твоє випромінення,

дивишся косо - пропущені виклики,
скинь посилання,будь ласка,на дотики,
висохли хмари десь вище,ніж високо,
небо кидає на землю недопалки,

скинь посилання,будь ласка,на дотики,
як досягнути до зони досяжності?
кожен наступний шукає недоліки,
сонце сідає о пів на десяту...

десь перенесено дату побачення,
місто живе за окремою схемою,
ходять дівчата із пресом накачаним,
фірмова посмішка,стоптані кеди...

чуєш,а в мене ж всі вікна незасклені,
чуєш-не чуєш?блокований сервер...
скинь посилання,будь ласка,на запахи,
скинь посилання,будь ласка,на себе...

люди,як змії - на дотик холодні,
потом вкриваються контури тіла,
як в мене справи?
все добре сьогодні,
врешті,у мене все добре постійно...

ходжу по стінах,тілами здригаюся,
всім посміхаюся мило й привітно,
настрій чудовий,не переймайтеся,
чисте повітря,аура світла,

я

мокрою ковдрою грію валізи,
вікна відчинені грають у протяги,
гусяча шкіра,гусячі шкіри,
все,що турбує,ховаю на споді,

бо

люди як змії,люди як янголи,
люди як люди,небо відчинене,
ходять світанки в червоне одягнені,
спалюють спокій своїми очима...

чим я тобі не пречиста Марія?
дихаю часто,вірю недосить?
бачиш,он чорний маяк рожевіє,
бачиш,у мене вже очі дорослі...

бачиш,я вже доросла до просвітлення,
чим я тобі не Свята Первозданність?
очі відчинені навстіж,як вікна,
мокре волосся заплуталось в хмарах...

літо як літо,судомить кінцівки,
мокре волосся липне до шиї,
липень як липень,губи липкі,та
знову на лівій щоці задощило...

світло пронизує кожну молекулу
тіла,обличчя,волосся і одягу,
бачиш,це світло якесь фіолетове,
я тобі - камінь,кинь мене в воду...

давай якось просто ван дей мікропростір поділимо,
бо боляче цвяхи вбивати у себе без зайвого опору,
давай перейдемо межу - або межі -,аби порадіти,
давай порадієм,як діти радіють морозиву...

це якось вже дуже банально - дивитись угору нам,
аби ж трохи згодом хтось стукнув хоч раз  під коліном...
давай якось просто себе у безодню  загорнемо,
давай якось просто себе  із прийдешнього зліпимо...

я можу у сні говорити,тому обережно,
у мене є кілька імен і спідниця в клітинку,
а знаєш,за нами хтось стежить,чи навіть вистежує...
а знаєш,я скоро піду - подивись на годину...

я можу про тебе забути,але ти не бійся,
он бачиш - я буду тут жити - я буду тут дихати...
а ти обійми мене ще раз,бо треба вже бігти...
ось бачиш - це серце, ти можеш у гості ходити...

Я боюся насправді. Ти знаєш,як це - боятися?
Знаєш,як це - дивитись крізь себе і бачити те, що не видно?
Щогодини чекати на щось і у чомусь клястися,
Говорити про щось і сміятися дещо приторно...
...............................................................................................................
На годиннику стрілки,здається,сходять з розуму,
а яке кому діло до того,що в мене всередині?
Може,це в мене фішка,що я так часто нарождуюсь?
Може,це в мене лінії долі так переплетені?..
....................................................................................................
А якщо мені раптом захочеться стати  стервою,
буде дуже цікаво,принаймні,не менш,ніж весело,
тільки в мене долоні,здається,не так накреслені...
дуже шкода...принаймні,це сумно дещо...
....................................................................................
......................................................................
.......................................................
..................................

такий собі зламаний простір - зелено-червоний,
такі собі крики десь дуже далеко -  всередині,
такий собі ляпас нізвідки -навмисно створений,
така собі точка опору (близько) десь на перетині...

така собі,блін,геометрія  власної  сутності,
ходити по колу холодно і  безглуздо,
здається, всі лінії бліднуть, а потім губляться,
відірвані гудзики котяться  - дуже сумно...

такий собі зламаний простір - руки заламані,
такі собі ламані рухи, дні залатані,
здається, потрібно рухатись дуже плавно,
аби не зламатись між ліній і не заплакати...

Усім по заслузі -  немає на що нарікати.
Немає не кого. І навіть немає навіщо.
Дні сповзають по стінах( бояться мене налякати),
дні читають мене і пишуть мені мої вірші.

Дні розклеюють дати на стінах - це так традиційно,
дні фарбують мені мої стіни яскраво червоним,
я  невдовзі воскресну, якщо це  ще буде доцільним,
Я,можливо,воскресну і зникну в брудному вагоні...

Йдемо по межі. Це легко,якщо захотіти...
Дні висмоктують з пальця усе,що здається забутим.
Хтось наступить на ногу - я скрикну - розсипляться літери...
Хтось торкне мене ліктем і руки в кишені засуне..

Дні стікають по стелі, дні дихають майже в потилицю,
це ж так просто насправді - заснути в одній з електричок...
Дні малюють мене і  майже на мене не дивляться,
Небо пахне дощем, в мене одяг нестерпно коричневий...

Я - це більше,ніж просто тобі на екрані літери,
Стигне чай недопитий і дощ у вікно періщить...
Ти зникаєш не в тему.Хоч,врешті,усі ми грішні.
Я сьогодні блаженна,хоч,може,лише торішня.

А мені дорікатимуть знову(я знаю напевне),
я втомилася дуже,мені все одно,я звикла,
ти далеко занадто,ти зникнеш  занадто швидко.
Вже на вулиці темно,і пальці болять великі...

Небо тисне на скроні,уперто на скроні тисне,
я стомилася дуже,мені все одно,що далі...
Небо(якось аж смішно)ридає собі і ридає...
А мені все одно. Я знаю,що я не розкисну...

Вже пора зрозуміти - я більше,ніж просто літери.
Ти зникаєш не в тему - у мене серце болітиме...

                                                             28.05.2008

Хтось тримає за руку - у мене пульсують долоні.
Хтось стискає повітря - у мене мороз по шкірі.
Водії у маршрутках - неначе невдалі клони,
В мене щоки солоні, у мене зіниці спітнілі...

В мене кутики губ не туди, і мені не до того,
перехожі кудись поспішають  - і їм не до мене,
і, здається, на склі будинків - мої судоми,
і, здається, на тілі вулиць - мої проблеми.

І мене роз"їдають до крові мої обмеження,
я вже дихаю надто пунктирно, як для чистої,
я вже думаю надто стисло і надто стишено,
і,здається, цей перший поверх - занадто високо.

І,здається,мене на завтра уже не вистачить,
я вже безліч разів прочитана-перевидана,
хтось сидить дуже близько і тільки плечима знизує,
щось муркочуть коти і всоте  хвости облизують.

В мене кінчики пальців замерзли,а значить,холодно,
на вокзалі бомжі розмовляють самі із собою.
І, здається, вони щось знають,але приховують.
Хтось стискає повітря,а в мене пульсують долоні...
                                                                              (15-16.05.08)

Сильні люди не плачуть.Сильні люди ніколи не плачуть.
Сильним людям ніколи не зле і ніколи не прикро.
Сильні люди долоню стискають в кулак,
чи закушують губи тоді,коли хочеться крикнути.

Це вже як необхідність - себе у собі заховати,
одягнути сім посмішок майже одразу,або
почепити табличку із написом "Жодної вартості"
на усе, що боліло  - по черзі - аби зажило.

Сильні люди(так дивно)ніколи не вдарять у відповідь.
Це в них,певно,шкідлива звичка,чи щось подібне.
Сильні люди приходять,коли потрібно,
і(так дивно)завжди залишаються вільними.

А коли їм погано,тоді,коли справді погано,
вони дихають глибше - так,щоб ніхто не побачив.
Сильні люди не плачуть.
Сильні люди ніколи не плачуть.
Тільки місяць рогами небо проколює нащось...
(02.05.08)

 

             ******
А інколи стіни говорять,справді говорять,
це так,як боятись темряви чи задухи...
Це так,ніби чорний квадрат розлити,
а потім зібрати горлом...зібрати в горло...
це так,ніби руки свої на грудях заплести,
рухом єдиним заплести на грудях руки...
а інколи стіни душать,за горло душать,
вішають душі десь на деревах  сірих....
спалюють душі,спалюють,топлять душі...
Душі не тонуть,душі ще хочуть жити...
дихати хочуть,дихати,дихати,дихати...
Стіни не чують,стіни не вміють слухати,
стіни руками своїми тримають крики,
крики тримають руками,хворіють криками...

А інколи стіни зцілюють,справді зцілюють,
моляться тричі,разом  з  душею моляться...
тихо так дуже все,що було,відціджують,
змовницьки тихо наші гріхи замовчують...

Інколи стіни  нас відбивають у дзеркалі....
інколи дзеркало б"ється...
Розбилось дзеркало...

Моєму Янголу-охоронцю :
                           
Пробачаю собі все,що ще до кінця не пробачила,
заповільнюю рух, до стрибка ще три кроки пробігти,
я тобі не казала,що кожного вечора плачу, я
тобі не казала, що кожного ранку блідну...

я тобі не казала,цей спокій граничить із прірвою,
я туди не дивилась,це просто наснилось знову...
а тобі до вподоби щовечора небо різати,
а
тобі до вподоби дивитись на мене грізно
                                 дивитись на мене різну...
                                 молитись за мене грішну..

Небо кольору блуду, дощами змиваю образи,
так одразу - це важко,я тобі не казала,справді...
Я сьогодні самотня,а завтра прокинусь радісна.
Небо,ніби вовчиця , гарчить і зализує рани...